В основу цієї книги, що є частиною амбітного «археологічного» проекту французького теоретика і дослідника Мішеля Фуко (1926-1984), лягла докторська дисертація, яку він написав, пропрацювавши кілька років у психіатричних лікарнях.

«Історія божевілля в класичну епоху» (1961) — це спроба проаналізувати та інтерпретувати уявлення про сутність божевілля, що існували в європейській культурі XVII–XIX століть, здійснена, щоб оголити генеалогію психіатричної практики XX століття. Фуко, звертаючись до середньовічних медичних трактатів, народних забобонів минулого та літературних образів, ставить питання, як змінювалося уявлення про божевілля та ставлення до нього в суспільстві. Як шаленство стало хворобою, що підлягає спеціалізованому лікуванню? Як з'явилася на світ людина розумна, яка взялася судити божевільного?