У 1926 році Володимир Маяковський зробив одну з останніх своїх радикальних ескапад — віддав до друку вірш «Розмова з фінінспектором про поезію». Це не тільки гімн поетичного мистецтва, і не тільки їдкий глум поета над бюрократією. У цьому творі демонструються в тому числі речі вельми «делікатної» властивості — позначений рівень письменницьких доходів, абсолютно недоступний для пересічного громадянина СРСР. Вірш було видано у вигляді окремої книжки, в оформленні Олександра Родченка, а потім надруковано у журналі «Новий світ». Згодом багато рядків стали крилатими. «Розмова з фінінспектором про поезію» — це одночасно літературний маніфест, соціально-політична декларація, подібність фінансового звіту, скандальний жест, а також інвектива на адресу безликого чиновника — артикульована з неприкритим сарказмом і сказом, що ледь приховується. Спроба тягатися з левіафаном збентежила поета — податок йому не лише не знизили, а й збільшили майже в 5 разів (!), поставивши на межу фінансового банкрутства…

У цьому виданні епатажний маніфест Маяковського вперше докладно коментується та відтворюється факсимільно; детально проаналізовано перипетії боротьби поета з фінансовим відомством, публікуються унікальні фінансові документи із фондів Державного музею В. В. Маяковського (включаючи податкові декларації та невідомі листи-заяви поета), а також зібрані карикатури та пародії на Маяковського, пов'язані з темою гонорарів.