Серед жахів ХХ століття мало що може зрівнятися з феноменом безпритульних, як називали в постреволюційній Росії дітей та підлітків, які осиротіли після Першої світової та Громадянської воєн. У 1922 році їх було від шести до семи мільйонів. Брудні, одягнені в лахміття, вони блукали поодинці або групами містами та сільською місцевістю в пошуках їжі. Переміщалися країною, чіпляючись за вагони потягів, знаходили укриття від морозу в підвалах станцій або всередині сміттєвих баків, доведені голодом до актів агресії та насильства.

У 1930-ті роки ця тема піддалася цензурі з боку держави, яка не могла допустити існування бездомних дітей у «раю» радянського суспільства. В останні десятиліття безпритульність стала предметом історичних досліджень. Але тільки Лучано Мекаччі вдалося, завдяки прямим свідченням і документам того часу, багато з яких були вивчені вперше, представити повну реконструкцію доль головних героїв, реалії життя яких сьогодні іноді здаються вигадкою.

У 2022 році книга була удостоєна вищої нагороди Флорентійської літературної премії «Золотий флорин» у номінації «Документальна література».

Переклад книги виконаний за підтримки Європейського секретаріату наукових публікацій (SEPS).