У написаній незадовго до смерті статті «Особистість і священне» Симона Вейль з властивою її етичною думкою безкомпромісною послідовністю шукає в людині цінності, справді священні для суспільства і держави, і приходить до парадоксального висновку, що це не особистість, а безособове; не природне право, а дитяче очікування добра; не обдарування і здібності, а смиренна надія на істину та красу; не самореалізація, а безмовний крик нещастя; не прагнення свободи, а спрага надприродного блага.