Я ніколи не думав, що мені колись знадобиться моє життя, що я буду описувати те, що я пережив і побачив. Хоча більшість письменників саме так і роблять. Моє життя здавалося нецікавим, безприємним, порожнім, монотонним... Те саме стосувалося й моєї роботи, попри те, що я був журналістом, а це означало, що я завжди був поруч і серед людей. Можливо, на відміну від інших, я був надто критичним або надто вимогливим до пережитого, якщо не бачив у цьому нічого, що варто було б переказати чи зафіксувати... А сьогодні життя переконує мене, що це не так. Бо разом з моїми молодими роками відійшла в минуле ціла епоха з її символами, цінностями, вимогами, рисами характеру, героями, принципами, критеріями тощо. Я працював у газеті. Він був кореспондентом та спеціальним кореспондентом. Спочатку він був комсомольцем, очолював відділ сільського господарства, потім партійне життя (КПРС, звісно ж). Але де ж сьогодні те колгоспне село, де ті вечірки з комсомолом, про які мені довелося писати і чиї нутрощі я пережив, скромно кажучи, ідеально? Чи варто сьогодні серйозно говорити про них? Ні. А легковажно, саркастично, глузливо — тим більше. Про мертвих, або добре, або нічого, пам'ятаєш? І так я залишився, так би мовити, зі спогадами і без них. Мабуть, як і більшість моїх однолітків, які були свідками падіння імперії. І все ж я повертаюся до свого минулого. Чому? Можливо, тому що я шкодую про втрачені роки життя і хочу якось переконати себе, що вони не зовсім втрачені, що вони – дивіться! – вони були потрібні та до чогось призвели.