Блокада Ленінграда, гуманітарна катастрофа і геноцид жителів одного з найбільших мегаполісів Європи залишається, можливо, найпронизливішою сторінкою в історії Великої Вітчизняної війни, в тіні якої досі є інша подія колосальної значущості — евакуація. У 1941–1944 pp. було евакуйовано близько 1,8 мільйона жителів блокадного міста, а також біженців із Ленінградської області та прибалтійських республік. Однак про життя цієї величезної кількості людей, які зникли з колективної пам'яті про блокаду так, ніби епопея їхніх страждань припинилася в той момент, коли вони ступили на Велику землю, мало відомо.

У другому томі «блокадної» серії, започаткованої Центром вивчення его-документів «Прожито» Європейського університету в Санкт-Петербурзі зі збірки «„Я знаю, що так писати не можна“: Феномен блокадного щоденника» (2022), публікатори звертаються до свідчень «від першої особи» і записів у сотні ської області до Казахської РСР. У порівнянні з блокадними щоденниками (співробітники «Прожито» налічують їх понад 600) щоденники евакуйованих із Ленінграда є надзвичайною рідкістю. Які стратегії виживання були змушені обирати блокадники на новому місці? Як вони взаємодіяли один з одним та мешканцями регіонів? Яку ностальгію випробовували за покинутим рідним містом, мріючи повернутися туди, де втратили все — близьких, роботу, будинок? В даний видання увійшли щоденники А. М. Гробер-Рапопорт (1899-1990), Б. А. Куликова (1922-1980), С. П. Мещеряк-Булгакова (1912-1992), В. Н. Баронової (1921-?), В. В. В8 В. В. В. В. В. В. В. В. В. В. В. В. Б. А. ной)(1922–2008) — опалювальні свідчення евакуації з блокадного Ленінграда, порятунок яких із забуття минулого вісімдесят років після прориву блокади є справжнім дивом.