У книзі “Архітектура міжвоєнного Києва. Школи. Ясла. Дитсадки” представлена історія масового будівництва шкіл і дошкільних закладів у міжвоєнному Києві. У книзі перелічені всі шкільні будівлі, включаючи знищені в 1941–2018 роках, а також більшість дошкільних закладів. Для кожної школи вдалося з'ясувати роки будівництва, номери типових проєктів і авторів більшості споруд.

Окрему увагу в книзі приділено людям, які брали участь у масовому шкільному будівництві. З небуття повернені прізвища не тільки архітекторів, а й начальників будівництва, прорабів, стахановців та інших причетних.

Окрім парадної історії творчих досягнень і трудових подвигів, читачеві відкривається і зворотний бік епохи — крадіжки, халтура і важкі побутові умови.

“Туалетні історії завжди добре запам'ятовуються. Нещодавно дізнався, що з моєї книги про школи читачці найбільше сподобався розділ про унітази. Адже унітаз – це ознака цивілізації! Ну так, а що, ви думали, що в книзі про школи буде нудно? (знаю, багато хто вважав цю книгу нудною, поки не прочитав).

Цитую фрагмент про невдалу спробу архітектора Коднера встановити у споруджуваних школах унітази: автор намагався не тільки створити максимально зручне планування і врахувати вимоги інсоляції та вентиляції, але й максимально якісно облаштувати школи – у туалетах були встановлені унітази, які тоді називали «англійськими». За словами автора, унітази встановлювалися не тільки з метою гігієни, а й з метою прищеплення дітям культури.

Однак у 1938 році Коднер був змушений визнати, що встановлені в школах унітази виявилися помилкою – ними ніхто не вмів користуватися, натомість усі стали залазити на них ногами. Перед унітазами ставилися стільці, які переверталися, ламалися, прогнивали, а діти падали. У результаті Коднер дійшов висновку, що нашим людям зарано ставити унітази – нехай залазять ногами на більш звичні генуї.” С. Широчин