Ханса Бельтинга (1935–2023) вважають видатним істориком і теоретиком мистецтва другої половини ХХ — першої чверті XXI століть. Російською мовою перекладено не так багато його текстів, проте навряд чи знайдеться сучасний дослідник мистецтва, кому це ім'я ні про що не говорить.

Ця книга складена з двох видань: німецькомовного — «Кінець історії мистецтва» (1995) та його англомовної версії — «Історії мистецтва після модернізму» (2003), в якій автор актуалізував низку своїх роздумів. Незважаючи на дещо гучну оригінальну назву, у своїй книзі Бельтінг не пише ні про апокаліптичні бачення кінця часів, ні про кінець історичного процесу. Не смерть, не кінець, а переродження — ось що його справді цікавить.

У своєму дослідженні вчений спробував сформулювати основні засади нової дисципліни, яка, на його думку, мала замінити собою застарілий метод класичної науки про мистецтво. Глобальні перетворення, що відбулися на рубежі тисячоліть, підштовхнули його до вироблення нового підходу до вирішення нагальних питань, пов'язаних з розвитком сучасного художнього процесу, а також послідовної переоцінки спадщини минулих епох.