Давно хотіли написати про повість Олександра Іллічевського «Вузьке небо, широка ріка», але нам було складно, тому що це ж ми її видали. З іншого боку, якби не подобалося, ми б не видали, правильно?

У будь-якому випадку, ми, будучи давніми та відданими шанувальниками прози Іллічевського, завжди мріяли прочитати у нього щось сюжетне — щось, що змогли б переказати, ну от як «Матісс», наприклад. Так ось, «Вузьке небо, широка ріка», якою б далекою та повість не була від «Матісса», — це саме воно.

При тому, що все, за що ми так любимо літературну мову Іллічевського, тут є — і поетичні описи, і повільність, тягучість оповіді, і відсилки в минуле. Власне, вся повість і є — подорож у минуле, яку здійснюють кілька давніх друзів, сплавляючись на плоту по гладіні широкої ріки. Не буде спойлером сказати, що в цій короткій, але емоційно насиченій подорожі з дна пам'яті спливуть невирішені образи та незітлілі скелети, а рани юності оголяться настільки, що лише стара дружба зможе їх зцілити — чи зможе?

Цей текст, наскільки ми знаємо, спочатку бачився автору частиною великого постапокаліптичного роману, але в результаті залишився невеликою повістю, повільною, як течія широкої ріки, води якої приховують такі хвилі та хвилювання, що й морю не снилися. Наповнена діалогами повість Іллічевського — застиглий зліпок минулого, яке ніколи не буває безтурботним. І ніхто не піде ображеним. Точніше, так — і ніхто не піде.